Ольга Уточкіна - театрознавець, театральний критик.
Цього року запорізький муніципальний театр-лабораторія «Vie» відсвяткував своє 26-річчя. Спокійно, непомітно, без жодного розголосу. Про особливий день, 30 листопада, згадали лише засновники театру, зробивши ностальгічні пости у соціальних мережах. Коментатори, теж не дуже жваво, привітали та побажали творчих успіхів. Далі – тиша..
Але такий сонний спокій огортав театр «Vie» не завжди. Розпочали як ініціатива спраглих до нового досвіду акторів, «Vie» ( у перекладі з французької «життя») певний час був територією витончених мистецьких шукань. З чого все починалося? З питання «У вас є пральна машина?»
У 1979 році в Запоріжжі засновано Театр юного глядача. Його керівникові Олександру Королю вдається зібрати міцну молоду трупу з випускників Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого та Харківського інституту театрального мистецтва, а також професійних акторів, які пройшли конкурсний відбір. В нову трупу були зараховані і Віктор Попов, Сергій Цевельов та Любов Фриган, які згодом створять спектакль «Четвертий стілець», що покладе початок театру-лабораторії «Vie».
У 1985 році керівництво ТЮГу запрошує на постановку вистави за фільмом «Скуті одним ланцюгом» Анатолія Васильєва. Режисер спочатку погоджується, але згодом відмовляється і відправляє до Запоріжжя випускника свого курсу Кліма (Володимира Клименка).
Попов із невеликою групою акторів одразу зацікавлюється тренінгами Кліма і його естетикою театру. Власну систему тренажів Клім називав «нульовим ритуалом», зшиванням верхньої та нижньої частини, зшиванням внутрішнього сенсу, зшиванням своєї власної цілісності з клаптиків травм і часів. «Дія починається з порожнечі. З повного нуля. Прийшовши у театр, перш ніж «зійти на сцену», актор повинен «обнулитися», відкинути все людське, особистісне, все, що здатне відволікти і його самого і глядачів», зазначає мистецтвознавець Ігор Вдовенко.
Завершивши роботу над спектаклем, Клім повертається до Москви, а Віктор Попов із командою однодумців продовжують вивчати його систему акторської підготовки і кілька разів їздять до нього в Росію на майстер-класи. Під час однієї з таких поїздок і виникає ідея створити незалежну виставу на нейтральній території, аби підсумувати певний етап шукань і експериментів.
П’єсу італійського драматурга Тоніно Гуерра «Четвертий стілець» запропонував Клім. Віктор Попов репетирував спектакль у Запоріжжі з акторами ТЮГу Сергієм Цевельовим та Любов’ю Фриган. Освоївши текст, митці їдуть до Москви і за три дні підбирають костюми та музику, інтенсивно репетирують.
Перший, допрем’єрний показ вистави відбувся 7 липня 1991 року у приміщенні ТЮГу для вузького кола колег і друзів. Офіційна прем’єра – 30 листопада у Будинку політпросвіти. Саме цей день і вважається датою народження нового театру. Новостворена творча одиниця обрала собі назву «Вільний простір гри», яка у 1992 році змінилася на «Vie».
«Четвертий стілець» – вистава напівпрозора, ніби мереживо. Чоловік і жінка, кожен має свої таємниці, бажання, страхи. З маленьких кроків назустріч один одному складаються їх взаємини. Спектакль починається з 20-хвилинного етюду, а вся дія розгортається навколо шафи, яка стає вигадливим простором акторського існування.
Сергій Цевельов і Любов Фриган утворили міцний дует, побудований на філігранному вмінні слухати і підтримувати партнера, відгукуватися на найменші зміни. Ніхто не перетягує ковдру на себе, не намагається бути першим – актори існують на сцені максимально природно, стримано, кінематографічно. Світло, звук, колір мають у виставі не менше значення, ніж виконавці. Різнокольорові платівки, прозора парасолька, дерев’яний стіл і шафа.
У своїй рецензії театральний критик Інга Естеркіна пише:
«На мой взгляд – эта работа, скорее, культуролигическая, посттеатральная – как если бы создатели спектакля договорились о том, что театра – как столкновения страстей, характеров, ситуаций, больше нет».
Спектакль дав потужний поштовх для розвитку творчого потенціалу учасників вистави.
«Це колосальна енергія! Вся енергія, що бродила упродовж п’яти років, з 85 року, коли ми були тісно пов’язані із Клімом, їздили у Москву, в нього тоді була творча лабораторія. Все це вилилось у цю виставу. До естетики якої ми повертаємося знову і знову», – сказав в одному з інтерв’ю Віктор Попов.
Після того були першопостановки Яніса Ріцоса, отримання власного приміщення на острові Хортиця, міжнародний фестиваль «Золота Хортиця». Але це зовсім інша історія…